князь у кареті крутиться, кидається, зідхає, ба далі й клясти починає. Бачить це Іван але нічого, мовчить і їде. Нараз князь кричить:
— Стій! Іван зупиняє четверню.
— Що у тристенного, — воркоче князь, перешукуючи всі свої кишені й саквояжі, — аджеж я недавно мав її в руках.
Лакеї позіскакували зо своїх сиджень і поставали в покірних поставах, понатягавшися, мов струни, по обох боках карети.
— Гей, ви, тумани, — крикнув вкінці князь, — чи не бачив з вас хто моєї портмонетки з грішми?
— Ні, ясний пане, — в один голос відповіли оба лакеї.
— А ти, Іване?
— Я бачив, ясний пане.
— Де?
— Вчора ясний пан дав її тій пані, що в нас була на чаю.
— Ти дурень, Іване! — крикнув князь, пригадавши собі в тій хвилині, що Іван сказав чистісіньку правду.
— А коли я дурень, — преспокійно відказав Іван, — то нехай ясний пан пішле лакеїв шукати портмонетки по дорозі. Бачиться мені, — додав насмішливо, — що перед кількома хвилинами щось випало з карети. Може то вона.
56
