— Коби хоч ліс тінистий подибати! — подумав собі Іван і в тій же хвилі, підвівши очі понад кінські голови, побачив недалеко перед собою темно-зелену стіну високого соснового лісу, від якого бачилось, на тисячу кроків віяло освіжуючим холодом і чудовим смоляним, запахом. Аж легше якось зробилося на душі в Івана, коли побачив, що гостинець білою вузенькою лентою врізався в те тінисте зелене озеро і тягся, тягся поміж його стінами, поки аж не згубився десь у далекій далечині. В лісі стояла поважна таємнича тиша, а гуркіт коліс і стукіт кінських копит лунав якось приглушено, мов несміло.
— В такім лісі й розбійникам ялось би¹³) гостювати, — подумав собі Іван. Йому пригадалися ті розбійники в темнім, величезнім лісі, про яких він малим іще стільки страховищ наслухався в бабусиних казках. — От якби нам тепер здибатися з такими розбійниками! — подумав. Та не встиг це подумати, коли втім нараз з обох боків дороги з-поміж гущавини вискочила ціла шайка якихсь обшарпаних волоцюг і кинулася до карети.
— Стій! — закричали волоцюги, михаючи киями поперед кіньми й хапаючи їх за посторонки.
Іван зупинив четверню. Драби обскочили карету і перших постягали лакеїв.
61
