йому ждати. Ще того самого дня барон прийшов зложити князеві візиту. Був то шпакуватий уже панисько, з випасеним животом, гладко виголеним лицем і вставлюваними зубами. Він мав звичай відкашлювати голосно й колисався на ногах, мов бричка на ресорах. Великі, оливяні очі гляділи якось тупо, без виразу, тільки на мяснистих устах проблискував раз-у-раз якийсь неприємний, зрадливий усміх.
— Ну, цей певно чоловіка спокійно схрупає і вином запє! — подумав Іван, придивившись баронові. І гірко, жалісливо якось зробилося йому на душі.
— Іване! — роздався тут же над ним голос панни Ніни.
— Слухаю паннунці, — сказав, обертаючись, Іван, змішаний чогось, немов би хто зловив його на якім злім учинку.
— Гніваєшся ще на мене?
— Що це паннунця мовлять? — скрикнув Іван, ще дужче змішавшися. — Хіба ж я колинебудь?…
— Значить, поїдеш зо мною?
— З охотою. В тій хвилині все буде готове.
Іван кинувся до стайні.
— Я зараз вийду вбрана, — кликнула наздогін йому панна Ніна.
За малу хвилину вже Іван з кіньми і з фа-
76
