Тужно йому було за селом, обридло йому місто й ота ненастанна сутолока чужих людей, і ота безліч терпіння та дотисків, які кожний з тих людей звичайно носить з собою і старанно ховає перед оком сусіда, мов не знати який дорогий скарб. Порожнеча і безцільність буття, які вже перед тим нераз давалися йому чути, тепер стали перед ним у цілій своїй безнадійній наготі, окружили його, мов гладкі стіни, високі-високі аж до неба, мов страшенна тюрма, яку він мусів носити з собою аж до смерти. Воля його, не находячи собі ніде стриму, ані перешкод, ані границь — ослабла. Впрочім, що йому по ній, коли єдина перепона здвиглася їй власне там, де було ядро всього. Все давав йому чудовий перстень, крім щастя і внутрішнього вдоволення. Кілька разів уже Іванові приходила думка до голови, що ліпше б йому було обходитися без того чудового дару. Але все ще якась надія блискотіла перед ним, а надія та тепер мала подобу і лице й голос — панни Ніни. Допомогти їй, стати їй у пригоді, видерти її з руки негідних лихварів і не менше негідних родителів, а через те й після того позискати її любов — ось про що думав Іван, сидячи одиноко на своїй лавочці та пихкаючи люльку на короткім цибусі.
Правда, не відразу дійшов Іван до такої скромности. Спочатку поміркувавши, що Ніна
83
