— Ей, Іване! Що це ти говориш! Увесь світ є нашим краєм. А в тім краю, де ми колись уродилися, ніхто за нами не тужить, ніхто про нас не згадає, і ми там нічого не полишили, так чого ж нам туди вертатись? Хіба нам тут не добре?
— Мені, Ніночко, не добре, — сказав Іван.
— А чого ж тобі хибує? — скликнула дівчина, навіть не глянувши на нього. — Адже ж ти маєш у своїх руках усі способи. Зроби так, щоб тобі добре було!
— Добре може мені бути тільки в своїм краю, чую це, — мовив Іван.
— Так ти хотів би мене покинути? — вирвалося з уст Ніни.
Іван зиркнув на неї довгим, сумовитим поглядом і не сказав нічого. Тепер знав він добре, що всі його мрії про те, щоб здобути собі прихильність тої дівчини, були пусті і безплодні. Невидима стіна, що стояла між ними, не піддавалася силі його персня і не хотіла уступитися. Та проте Іван не переставав іще надіятися, хоч сам не знав, чого і на що. Аж тепер, при тім однім слові Ніни, з якого він відразу зміркував, що її з ним нічогісінько не вяже, Іван почув, що його надія пропадає і розвівається димом. Його заболіло щось дуже коло серця, він поблід і зціпив зуби, щоб не зойкнути з болю.
94
