Не смів їх, в псарню доступити
Не міг нїхто, лиш псар Єфрем.
Було пройдеш лиш коло плота,
То рвесь, скиглить тота голота,
Аж землю під собою їсть.
От і не диво, що на тую
Чудну, нечуваную вість,
На поступок безумний, лютий —
Комісаря до псарнї пхнути —
На нас на всїх упала млість.
А пан стоїть, як хмара чорна;
У псарни клекотить, мов жорна
Камінє мелють. Враз піднявсь
Страшенний дзявк і ляск собачий —
Се знак, що розказ той ледачий
Сповнивсь, що в псарни опинивсь
Комісар. Слуги ще стояли,
Мабуть що фіртку защіпали,
Й сміялись глупо. Аж нараз
Із псарнї писк підняв ся дикий,
Що заглушив собачі крики
І всїми серцями потряс.
„Ратуйте! Квальту!” закричало
Із псарні — й разом замовчало.
Мов іскра впала між народ.
„Ратуйте!” разом заревіли, —
„Біжім, ломім сей огород!
Пробі! Комісаря пси зїли!”
