єю власною працею. На його виживленє, одежу, помешканє, вихованє та заробкованє складає ся праця соток і тисячів ріжних людий, ба навіть соток і тисячів давнїйших поколїнь. Ми сїємо нинї хлїб на полях, управлених перед тисячами лїт, живемо в домах побудованих нашими батьками, дїдами й прадїдами, їздимо по дорогах та мостах збудованих старинними Римлянами, або новочасними Нїмцями, Бельґійцями та Італїянами, одягаємо ся в сорочки з американської бавовни, пряденої в Анґлїї, тканої в Шлеску, або в материї вироблювані в Франциї, косимо стирийськими косами, краємо анґлїйськими ножами, оремо нїмецькими плугами, наші жінки й дївчата носять на шиях французькі коралї або венециянські скляні перли і т. п. І навпаки, наш хлїб їдять Нїмцї, наше мясо Віденьцї та Берлїнцї, наші покладки Парижани та Льондонцї, наші яблока йдуть до Будапешту та до Вроцлава. Що тут власність і чия вона? Всьо перемішане, всьо не є виключно нїчиє, всьо спільне, бо виплило зі спільної, міжнародної працї.
Та то ще не досить. Найважнїйша річ ось у чім. Кождий робучий чоловік у наших часах робить далеко більше, нїж сам спотребовує. Робить, так сказати, для спільної скарбівнї. Робітники, що напалили цегли та вапна і вимурували великий дім, зробили таку річ, що перестоїть їх і їх синів і внуків і не стратить певної вартости ще й за сто лїт. Кожда фабрика виробляє товарів далеко більше, нїж могли би спотребувати її властителї і робітники за цїле своє житє. На добре управленім поли, занятим одною громадою, звичайно родить ся стілько хлїба і всякого иншшого плоду, що вся та громада могла би тим цїлий рік жити дуже добре і ще би де-що лишило ся про запас. Власне в тій надвижцї плодів людської працї понад людську потребу й лежить по думцї комунїстів основа людського поступу.
