нє, перевага сильнїйшого над слабшим уступає на бік, бо сильнїйший (мати, часом і отець) оберегає слабшого (дїтий).
Але у иньших звірів бачимо ще щось більше. Пчоли та мурашки творять цїлі держави, громаи зложені з многих тисяч осібників, зорґанїзованих для дружної боротьби за єствованє. В нутрі такої орґанїзациї боротьба майже зовсїм устає; орґанїзация сама в собі живе дружно, ріжницї між сильними й слабими пропадають, цїлість виступає до бортьби за єствованє як єдність. Для удержаня тої цїлости кожда одиниця приносить жертви, прим. кожда пчола тратить свої полові орґани і робить ся безплодною, кождий трут (самець) робить ся безоружним дармоїдом і мусить гинути наглою смертию по доповненю свого громадського завданя. Значить, з погляду самої дарвінїстичної науки кожда одиниця в пчолячім царстві поступає зовсїм противприродно, ослабює себе в боротьбі за єствованє, на те тільки, аби коштом того загального ослабленя зложити до купи велику і міцну цїлість — пчоляче царство. Як бачимо, боротьба за єствованє може мати ріжні форми: одна форма — се поєдинкова боротьба, така, яку бачимо у щупака або вовка, а друга форма, се громадська боротьба, яку бачимо у пчіл та мурашок.
Чоловік хиба на найнизшім ступнї дикости задоволяв ся такою вовчою боротьбою за єствованє, тай то ще хто знає, чи так; у деяких малп ми бачимо вже житє в біль- то властиво істория здруженя людий, зливаня одиниць і дрібних родин у громади, племена та держави. Первісна, вовча боротьба за єствованє приймає в такім громадськім житю зовсїм инші форми, вироджує инші почутя та цїли, а поперед усього почутє єдиности та дружности людського роду супроти всьої решти природи. От тим то думка дарвінїстів, що люди повинні борити ся за своє єствованє без
