Добігало вже сонце до гір
Величезне, червоне,
І було мов геро́й і пливак,
Що знесилений то́не.
По безхмарому небі плила
Мелянхолїя тьмяна,
І тремїтло шакалїв витє,
Мов болючая рана.
Затремтїло щось людське, мягке
В старім серцї пророка,
І понизила лет свій на мить
Його дума висока.
Чи-ж все буть йому кар вістуном
І погрозою в людях?
І мов хоре, голодне дитя
Щось захлипало в грудях.
