І не вам, льокаям склизькоі жабиноі пристрасти
зупинити мене!
Я вже бреду по мрійній вохкости,
по асфальтах прийдешнього.
Окіяни запінили береги
і мелодійно музиканять повітря.
Обшир —
до Оріона.
В моіх грудях товпиться
легкоморозний цвіт
осиньоі турботи.
Мурашки золотоі радости
плазують по спині.
І всюду бачу я
елєктрики блискучі очі.
І всюду чую я
прелюдію машин до людського життя.
А Украіна, всесвіт —
в купілі боротьби,
і біля них — матуся неминучість.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
Так крок крівавий тисячеліття
свою одмірює добу.
Зітхне так легко людскість,
і під березами незгод
опороситься немовлям.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
Але ще довго буде степ
ревти.
Я знаю це.
Не раз іще гостей
з звіриними очима,
що гірше татарви
