чи видумала, — ніхто не скаже. Льудім, а надто горнишним, ротів не позавјазујеш!)
— Ти де був? — стріла Стьопку генеральша ј прьамо гльанула јому в вічі.
— У лакејскіј.
— Брешеш! Ти був у кухні… Признавајсьа: був у кухні?
— Був, каже Стьопка.
— Бач, ш....! бач!… Не ја ж казала… Аж так і је!! Так ти здумала бариньу обдурьувати? Так ти злигалась з лакејами?… з Стьопкоју??… Так ти в мојім генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постој же!
— Петре! Јване!
Лакејі, јак опечені, один одного штовхајучи, кинулись на генеральшин крик.
— Принесіть березки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, — тільки очима засвітила хижо…
Лакејі побігли назад. Дівчата нижче попригинались до пјальців. У тіј тихіј говірці јім почуласьа грізна бурьа. Усе притихло, притајілосьа. Так затихаје чорна хмара перед тим, јак маје грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стельа в низ опустиласьа ј нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушиласьа… Јім страшно було подумати: шчо, — не дај боже, јак стрінутьсьа јіх, мутні від страху та жальу, очі з јіјі очима?! Вони бојались гльанути ј на Ульану… шчо б не скрикнути!
А Ульана стојала по один бік хати, коло одних двереј… Лицьа на ніј не знать! По другиј бік хати, коло других двереј — Стьопка… Він јакось смутно дививсьа в низ, на поміст, — мов забув: де він, шчо він, — забув і про генеральшу, і про Ульану: думав шчось друге… своје… А посеред хати, між двома винуватими, стојала генеральша. Випрьамилась — висока, суха, мура, аж зе-
