— А што? питаје Јевпраксіјев, повернувшись до купцьа.
— Вазвратісь!
— Да чьаво? појезжај себье!
— Возвратісь, гаварьу!
Москалі гуртом вернулисьа.
— Вот вам, братци, красньенькаја… вспамьанітье раба божіја Парамонта, — промовив купьець, подајучи до рук десьатирубльову бумажку.
— Спасібо, купец. Нье забудьем. Парамонта, гаварішь?
— Парамонта, братци! Парамонта!
— Ну, прашчај. Счастліваго путі!
— Прашчајтье, братци. А дальече ідьотье?
— Да на сьола.
— На пабивку?
— На пабивку.
— Памагі вам бог!
— Спасіба. Прашчај, батьушка!
Розіјшлисьа. Купець појіхав у город; москалі пішли далі шльахом. Максим дивувавсьа. „Узьав би ти в нашіј стороні! — думав він. — Мабуть би, чорта спік…“
— А добриј, братцьа, купець, — обернувсьа він з словом до товаришів.
— Што, брат!… Купьец, брат — свој чьелаек. Он сам знајет нужду салдатскују, — всьегда пасобіт… Во — барін, брат! О, то востриј шельма! У таво просьбој нье вазьмьошь: дух развье вишібі… ну, тогда так!
Отак, розмовльајучи між собоју, јшли заробітчане бором. Уже до півночі добіралосьа, јак вони входили в село, та прьамо до шинку. Там шче світилосьа. Чутно було: — пјаними голосами тоненько бородачі виводили „лучинушку.“
