того… стало піднімати все, шчо тільки лежало не пригльанене…
Раз јакось, простьагајучи од хати до хати христа-ради руку, помітила Јавдошка в одному дворі, на верьовці розвішані, два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потьагла јіх, сховала під јупочку, та ј однесла до-дому. Батько та мати ј не спитали: де вона взьала јіх; а почали јіјі по половці гладити, звати „умницеју“ — ј дали трошки горілки випити. Јавдошці вона подобалась. Післьа нејі стало тепло ј весело… З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случају: через јого вона пријмала ласку од батька-матері, ј горілку…
З року на рік, підростајучи та розумнішајучи, робиласьа Јавдошка все хижіше, та хижіше; до горілки привчиласьа, јак до води. Батько-мати тепер уже не цуралисьа дочки, јак спершу: вони јіјі прихильали до послуху то сим, то тим, а најбільше горілкоју. Вони бачили в својіј дочці добру помішницьу — ј раділи, шчо знајшли таку поміч…
Јак минуло јіј пјатнадцьать літ, вони шче шчось запримітили… Кинулись јім у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі, ј волосьсьа, јак льон, личко більаве ј, јак рожа, румјане… Запала јім у памјатку јіјі краса, урода дівоча… Вони порадились — не пропустити даремно, не взьавши свого…
Порајілись… Вимили, вичесали јіјі, обули, одьагли в нову одежинку, јак панночку, ј одніјејі темнојі ночі, одвела јіјі сама мати в місто, до великого будинку. . . . . . .
Пустиласьа дівчина, јак собака з ожереду: шчо-дньа, шчо-ночі гульаје! Тут знајшовсьа охвицер јакијсь; узьав јіјі з сиројі, холоднојі хати перевів у свіј теплиј, јасниј будинок. Прожила там Јавдоха з півроку, в теплі та на добрі, та в роскошах купаласьа; та несита јіјі натура невдовольниласьа тим: покрала вона срібло та золото в охвицера… Прогнав јіјі охвицер, обідравши јак білочку.
