у чорну, подумавши, шчо пјаниј… Зоставсьа — шинок… І за шију не льје, ј тепло, ј льудно… Је де, хоч не роскішно, спочити — під лавкоју; је з ким розважитись, — побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцьам шинок — рідним батьком, горілка — матірју… В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки — стала јім порадоју ј одрадоју… Шинок ніколи не пустује: то тој, то другиј… І наші хлопці там! Јак перепаде чарка горілки — за упокој раба божого, за здоровја нарожденного, або ј так по пригоді, — то ј добре! Веселиі, співајуть вони, коли співајуть ті, шчо частујуть, а плачуть, — коли вони плачуть… Јак же випадав коли такиј нешчасниј день, шчо ні роботи, ні в шинку нікого, — а в самого ні крихти хліба, ні шага грошеј — јісти, аж шкура болить, випити — аж за серце ссе… не гріх тоді ј підньати, шчо легко лежить!…
З оцими-то злодіјкуватими ледацьугами, гультіпаками зпізнавсьа Чіпка. Тиньајучись з шинку до шинку, — стрів він јіх раз, у-друге… јак частував кожного, хто підвертавсьа під руку; вони зараз же таки ј втерлисьа до јого в товариство. Пили на јого кошт; гульали за јого добро; росказували јому своје бідолашне житьтьа, про своју гірку дольу, — привернули јого жалісне, тепер затројужене нешчастьам, серце, — ј потоваришували… Цілиј день пјуть та гульајуть по шинках, гульајуть иноді ј за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висипльатись. Виспльутьсьа, викачајутьсьа, візьмуть з собоју Чіпку, та з добра јого шчо-небудь, — та знову в шинок… Так кожнісінького дньа.
Мотрьа сперше дивиласьа на таке безпутнье житьтьа, та плакала, та вговорьувала Чіпку; потім того — лајала, ганьбила; а далі — бігала в себе по в городу, по вулиці, та кричала-репетувала:
