— Хај не лізе, куди не слід! — одказав Матньа за Чіпку.
— І то правда, — закінчив річ Лушньа, та ј зітхнув.
Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули.
На другиј день пријіздить становиј. Кликнули Чіпку. Становиј давај јого роспитувати.
— Знать — не знају, відать — не відају! Ја, каже, чотирі дні вже ј з хати не виходив.
Покликали других. І ті те ж саме: не знајемо, вперше чујемо!
Одвели јіх знову в чорну; знову замкнули на замок двері. Становиј појіхав, а јіх звелів шче кріпше держати, шчо б не дали бува дьорки.
Сидьать хлопці день; сидьать другиј, сидьать і третіј. Јісти јім дајуть… чого шче? Лежать собі, висипльајутьсьа, та точать один одному бальаси з бальандрасами, а иноді ј правду росказујуть, пригадујучи кожен својі пригоди. Один Матньа сумује.
— Чого ти, Јакиме, журишсьа? питајуть јого. — Та хај увесь мир зіјдетьсьа та доказује, то ј то нічого не вдіје: не були ј не знајемо нічого… от і все!
— Та не в тім, братцьа, сила, шчо кобила сива! А ось уже четвертиј день, јак горілка була в роті… аж уха попухли…
Сміх та регіт підньавсьа в чорніј від того тьажкого суму; а Јаким знову за своје:
— Сміјутьсьа?! І јакого біса јім смішно?! Хіба не правда, шчо уха попухли?… Јіј-же ти богу, поробилисьа јак вареники завбільшки… А јім смішно!!
Чіпка аж за живіт беретьсьа та регоче: — О-ох… ох!… о-ох, лихо!… уха попухли!!… Јак вареники… ха-ха-ха!… О-ох!… Дај хоч дух перевести, а то помру зо сміху! о-ох, ох!
Матньа одвернувсьа від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом у низ на долівці…
