но, ні чутно. Тихо, сумно… Ось шчось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовш спини; волоссьа полізло в гору… „Ку-ку-ріку-у-у!“ прокричав десь поблизу півень — і замовк. Чіпка спльунув; перекинувсьа на другиј бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: „глуши, брат, јого!… глуши!… А ну-ну… от-так јого! от-так!…“ Глухо проніссьа тој викрик по хаті; страшно, тьажко, не мов голос з-під землі, черкнувсьа він Чіпчиного вуха, та ј замер… наче проглинула јого тьма темна. „І снитьсьа јому, шчо недавно очевидьачки було!“ подумав, здригнувши, Чіпка… А тут сон — мов без вісти забіг, і на думку не зіјде. „Піти хоч льульки покурити.“
Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вијшов у сіни. Темно, — око виколи. На силу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, јак собаки, не відчиньајучись. Одначе важка рука Чіпчина јіх подужала: вони подалисьа таки геть, зарізавшись у долівку…
Він вијшов на рундук. Дошч пороснув јому в горьаче лище — густиј та холодниј.
— Пху, навісниј! Коли вже ти перестанеш? — сказав у голос Чіпка, та ј подавсьа у сіни, витерајучи свиткоју вид. Далі — став над порогом; послав руку в кешеньу; витьаг гаман, льульку, наложив тьутьуном; налапав у кармані крицьу, кремінь; приложив губку… Черк! І посипались, јак зорі, јасні искорки до долу. Темнота усміхнуласьа, побачивши хоч невеличкиј світочок… Губка засичіла на кремені. Узьав јіјі Чіпка обережно, положив у льульку, придавив нігтем. Потьаг раз, у друге — осіјали сіни ј важкиј дим потьагсьа невеличкими мотузочками, закручујучись у гору, мішајучись з темрьавоју… Стукнув верхньак; дзенькнула крицьа об кремінь, падајучи в гаман, і зашморгнувши јого, послав Чіпка назад у кешеньу.
Обперсьа Чіпка об одвірки; одхилив трохи двері; випускав дим на двір, де він змішувавсьа з дошчем і зни-
