зміјів разом ужалило јого серце! Не роспитујучи јак, шчо, за ві-шчо, — від злості він не міг слова вимовити, — вијшов неборак з управи, наче вчадів… Голова ходила ходором, кружала, боліла; в висках јак хто молотком стукав; у вочіх — жовто, чорно; а в ушіх — пишчало, стогнало, вило… Шчо б хоч трохи очуматись, він пішов походити по јармарку. Ходить по між возами, по під крамницьами, — роздивльајетьсьа, слухаје… Тільки ј речі, тільки ј мови, шчо про земську раду, про налог!…
— Знајете: питаје, всміхајучись, один великопомісниј паньуга другого.
— Знају, знају…
— Синок не уступить батьушці…
— Та киј біс, то не він! То все Шавкун з Крьажовим… От, голови!!
— Ото јім — всесословність! Хотіли рівноправности, — оце јім і порівньали… А то справді, — всьака наволоч дере носа в гору… Нехај же тепер знајуть!…
— Оце самовправа!! запихкавшись, з перельаканим видом, стрічаје мілкопомісниј панок сусіду. — Чули про налог?
— Де ж не чути? Добре далеко росходитьсьа, а лихе — шче далі…
— Оце так! — підскочује третіј полупанок. — Цього шче не було, шчо б без сорома, прильудно, в вічі казали: хто маје на десьать рублів, — з того бери рубльа; а хто на тисьачу — копіјку! А тепер, при самовправі, діждали…
— Јім шчо? — четвертиј каже. — Вони собі повбирались в управу, лушчитимуть з нас грошики, — та ј ні гадки!…
— А нашому братові — дошкульа, до самих печінок доходить…, — веде річ першиј.
— Та шче јак дошкульа, — піддержује третіј: такими поборами печінки витьагнуть!… А з чого јого, скажіть на милость! То було сьакі-не такі, а все таки три својіх робітники, а тепер… біда, та ј годі!… А народ так розледачів, шчо, — сказано, — хоч сам за плуга берись… Ні
