всякого добра приклав. Де що побачу було цікавого для нас, по світі багато їздючи, скуповую і в Антоніми везу. Та хіба тільки я один? Скільки то вашої старовини української було у Ходкевичів в Млинові, у Олізарів в Киселині, у вдовицьких, Ледоховських, Четвертинських, Гулєвичів, Бережецьких, Янковських, Єнічіб, Васютинських... та й скрізь, де тільки рід міцний був і від віків у свому гнізді сидів. А свояк мій — старий князь Санґушко! Та він иншого й світу по за своєю Волинню знати й бачити не хотів. Добили вже нарешті на віки разом із ним оту стару князівську Русь Волинську... Так збірали ми це все у себе, громадили; вірили, що прийдуть колись нарешті культурніші часи, ніж були за Росії, все це краєві нашому й пригодиться. Як вибрали були Гетьмана України, ми й подумали, може справді оце ті кращі часи настають...«
... »А що ж до карательних експедицій — продовжують вони далі — то більшість з нас, ті що самі на селах сидять та хазяюють, їх не хотіла. Бо хто ж дурний — подумайте — якісь експедиції в такі часи до себе кликати; експедиція піде, а ти сам із селянами останешся. От пише нам один сусіда, що його дограбив той таки самий отаман, що перед тим у нього, не відомо по чийому наказу, карательну експедицію на село робив. Тоді пограбував село ніби за поміщика, а тепер пограбував поміщика ніби за село. Багато отого люду військового, що грабунком живе, тепер скрізь завелось, — єсть такі у всіх арміях по Україні й у вашій, і в большовицькій, і в польській, і в денікінській. От таким найбільше карательні отряди були потрібні. Єсть такі самі грабіжники й поміж нами. Сидить собі, бувало давніше, десь у городі, в карти грає, за дівчатами бігає й тільки жде, щоб йому управитель або арендатор гроші вислав, — такому, як управителя не стало, давай експедицію. А нам хліборобам, що самі на селах сиділи, на віщо вони? Ми собі самі з нашими сусідами-селянами раду дамо. Бо ми — знаєте — люде старої віри. Ми звикли, що єсть на світі пан, селянин, піп, жид... От кожний свою панську, селянську, попівську, жидівську честь знай і своє діло чесно роби... Не без того, розуміється, щоб часом не посваритись. Приходить бувало до тебе ціла громада сільська за якийсь там випас, чи за ліс. А це, панове Міністри, не жарти! Тут коли ти не пан, то сам через вікно вискочиш, а до них управителя, та ще й такого, щоб із них — із селян таки — був, вишлеш. А по нашому панському батьківському звичаю, то перехрестишся й сам вийдеш. Ось тут себе око в око з громадою й показуй. Тому то так багато наших тепер погинуло, що з дому під час революції виїздити не хотіли. І повірте, що опісля от такої — бува часом і дуже гострої розмови якось усім на душі лекше стане: й нам і селянам — якось по людські на себе з пошаною станемо дивитись, і знов спокій і добре на селі. Бо мабуть без боротьби на цім світі не можна — вся штука тільки в тому, як ця боротьба ведеться: чи людина від неї кращою стає, чи — вибачте на слові — паршивіє. Так. нас принаймні батьки вчили...«
— »Тільки ж у нас — бере тут слово представник Західної Области У. Н. Р. — ці ваші розмови з громадами не дуже для нас добре кінчалися.« —
