видумати, — а на нас видумають, — байдуже — ми ж на те й ідем. І от у цілій Европі, звідкіль ми науку повинні брати, — де тепер земельні власники по парляментах? Хіба якийсь оригінал. А то виберуть собі як слід своїх послів з нашого ж таки брата, політика-спеціаліста; чи як тепер, при загальному голосуванню, прийдуть гуртом, за нашою ж таки порадою, до якогось одного народнього посла, поговорять із ним любенько, як слід — і от він їхні інтереси як не заступає, то принаймні на них не наступає...«
»... Та хіба це тільки земельні власники. А фабриканти, а банкіри — бачили ви таких по парляментах? А візмім селянина, чи робітника, хіба й такі там єсть? Політика це діло трудне. І тому тільки ми, інтелігенція, працьовники ума й духа, до цього діла здатні. Одні з нас заступають інтереси ваші — земельних власників, другі — фабрикантів, треті — робітників. Кожний з нас заступає їх щиро, але що ми всі між собою однакові, то порозумітись нам лекше. Тим тепер і великі держави демократичні держаться. От доктор Клємансо, або професор Вільсон — цілим світом трясуть і як добре його перестроїли. Хіба б була без них така велика демократична Польща? А до того, по що оті ваші допотопні стани: пан, селянин, піп, інтелігент. Це тільки в політиці заважає. Ви кажете »стани«, а вороги култури й людства — ці робітники-синдикалісти (п. Пашковський їх знає, бо в Парижі бував, та й про англійські тред-юніони нам розказував) так само кричать: класи! чисті класи! геть непродукуючу інтеліґенцію! тільки з боротьби продукуючих класів родиться людський поступ, закон, мораль і т. д. і т. д. Дуже їх не любить п. Пашковський. А ну попробуйте — каже він — з таким робітником про політику поговорити. Зараз питає тебе — хто ти? Сказати йому правду: — я робітник духа — небезпечно, бо грубий народ зараз за цалицю хапає. От і кажеш йому: ну, по вашому, — буржуй. — А! раз ти буржуй, то нема нам — каже — тут чого з тобою політикою займатись. Ти краще своє буржуйське діло знай: сам учись, других учи, штуку твори, будуй фабрики, улучшай машини, збагачуйся на техніці, а не на зменшуваню нашої платні й спекуляції, а ми будемо своє робітниче діло робити доти, доки не навчимось при тобі й у твоїх фабриках самі фабрики будувати, машини улучшати, штуку творити, — доти, доки в твоїх фабриках не скріпимось, в розумну людську громаду не зорганізуємось, заким собі свого власного нового закону не сотворимо — а тоді, як не будеш нам потрібний, тебе з буржуйства скинемо й будеш мусів із нами разом уже в спільній нашій фабриці працювати...«
»Нещасні культурні класи в таких країнах — пояснював нам далі п. Пашковський — замість вигідненько при помочі нас політиків тільки купони обтинати, мусять, як хоч би й у тій реакцнйній, монархістичній Англії, зі шкури лізти, щоб своїм робітникам потрібними бути, инакше — мовляв — скинуть «
»... Пану Пашковському дуже це все не подобається. А нам неначе й не страшно. Ну, скажім, пустили б нас на село. Ми б таки з селянами договорились Таки ще ми більше від них у хазяйстві знаємо, та більше хліба й пашні всякої із землі добути вміємо. А як би ще земелькою для бідніщих поступитись, то ще якийсь час ми були б мабуть на
