Сторінка:Хуторна поезія.djvu/102

Віко́нце ми́ру віччини́ли,
Неха́й на не́бо позира́е, —

Яки́й проро́к ветхозаві́тний,
Яки́й апо́стол благода́ти,
Яки́й Мино́с, мудре́ць всесві́тний,
Звелі́в за се в темни́цю бра́ти?

Де пра́во те, чи на Сина́і,
Чи на Голго́ѳі оглаша́лось,
Щоб рі́дне слово в рі́днім кра́і
Розлу́кою з людьми́ кара́лось?

Яко́му бо́гові уго́дно
Од се́рця се́рце одрива́ти,
И з москаля́ми всенаро́дно
На край Импе́риі туря́ти?

Тобі, о бо́же біснува́тий
В тісни́х, мов та нево́ля, шта́нях,
Що вчив наро́д марширува́ти
И па́рив у холо́дних ба́нях!

Свобо́ди во́рог, во́рог жи́зні,
Ти був вели́кий душогу́бець,
Катю́га ро́зуму в оччи́зні,
На схо́ді со́нця мраколю́бець.

Неха́й раби́ про те́бе тру́блять
Брехню́ у тру́би золоти́і:
Іх че́рті в пе́клі приголу́блять,
Пора́дники катю́г лихи́і.