Сторінка:Хуторна поезія.djvu/107

XXII.

ПОКУ́ТА КОЗА́ЦЬКОГО БА́ТЬКА.

Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б придушила,
Під серцем приспала…

Шевченко.

Стою́, гнету́ знов се́рце Украі́ни,
Пали́вода страше́нний, з ме́ді ли́тий…
Чарне́цький! ти мене́ добу́в из домови́ни,
И в по́ломъі спали́в мій труп неси́тий.

Вели́кий во́іне! шкода́ твое́і пра́ці:
Роба́цтво ш че́рева мого́ скрізь росповзло́ся,
И, на поги́бель двох славя́нських на́цій,
Вампи́рами кріва́вими взяло́ся.

Я ста́вся джерело́м людзько́і зло́би,
Просла́вленим имя́м святи́в пеке́льну зра́ду,
Носи́в Мазе́пу, Го́нту, Пу́гача в утро́бі,
Мути́в исто́рикам підслі́пуватим пра́вду.