мою́ бі́ду, оди́н с кия́н затя́вся сказа́ти Ду́бельтові та Орло́ву хоть одно́ сло́во, відказа́вши, з истори́чнёго о́дуру, котри́м нас и до́сі дурма́нять: „Ви мо́жете мене́ четвертува́ти, колесува́ти, тягти́ з ме́не жи́ли, трощи́ти моі́ ко́сті, здира́ти з ме́не живо́го шку́ру, та не допита́етесь у ме́не ні еди́ного слова́“. Ба́чивши по сёму́, що в Росі́і шчина́ецця таке́, яке́ змалюва́в у По́льщі, по ви́думаному Кони́ському, Го́голь, на вгоно́бу лени́вому до истори́чнёго до́сліду ро́зуму, — Ду́бельт, як я ба́чив и тогді́, поча́в мене́ шанува́ти, як шану́е чолові́к ехи́дний ще ехидні́йшого. Бо так и зоста́лось прему́дре прави́тельство при своі́й ду́мці: що я, заколоти́вши ми́ром, зумі́в позагреба́ти жар чужи́ми рука́ми. Ро́ків с пять наза́д, у „Вѣстнику Европы“ напеча́тано, ні́би я з и́ншими Украі́нцями скомпонува́в був у Ки́еві славя́нське о́бщество Кири́ла та Меѳо́дия. Ра́ди истори́чнёі пра́вди, я написа́в ве́льми про́сто и сми́рно, що сю честь припи́сано міні́ не по пра́вді, и посла́в напеча́тати. Це́нзор ви́черкнув мое́ заявле́нне черво́ним чернило́м с корректу́рного а́ркуша, и сим ро́бом не дозво́лив міні́ зложи́ти с се́бе сан, котри́м облекло́ мене́ Тре́йтє Оділе́ннє.[1] Оце ж я гетьману́ю собі́ аж и до́сі на Вкраі́ні, так са́мо, як гетьманува́в, по мило́сти Ду́бельта, ро́ку 1847го.
Ласка́вий до ме́не Дубе́льт зоставля́в мене́ й нада́льше під свое́ю благотво́рною ла́скою: бо й опісля́ писа́в до ме́не в заточе́ннє стрічо́к по де́сять свое́ю бессме́ртною в исто́риі росі́йськоі сла́ви руко́ю. Тим-то я й знав, из вели́коі ёго́ до ме́не прихи́льности, що́ було́ про ме́не доло́жено ёго́ вели́честву, впова́ючи, що він, я́ко
- ↑ Заявленнє се напечатала була в корректурі московська „Газета Гатцука“, що тілько с 1882 року визволилась испід попереднёі цензури.
