Сторінка:Хуторна поезія.djvu/85

Я атеі́ст, що зна́е ті́лько Бо́га,
А чо́рта и святи́х не признае́…
Ні, не ляка́йсь, душе́ моя́ убо́га:
И че́рті и святі́ про те́бе е́.

Я демаго́г, мовля́в, що тілько й дба́е,
Як ца́рську си́лу си́лою зломи́ть…
Душе́ моя́! де царь умо́м сия́е,
Ти, мов раба́, гото́ва там служи́ть.

Згада́й, яки́й хао́с розбушува́вся
Після́ того́, хто не зляка́всь гріха́
Скрути́ть ченця́, що ж жи́ру біснува́вся,
Боя́рина, стрільця́ и козака́.

Воню́ча грязь пів сві́ту затопи́ла,
И те́мрява круго́м нас обняла́,
А ди́ка во́ля ми́ром колоти́ла,
Як бу́ря чо́вном бес стерна́ й весла́.

Тогді́ між нас яви́лася цари́ця,
Супру́га божеві́льного царя́,
Як а́нгел га́рна, хи́тра як лиси́ця,
Як де́мон злю́ща, му́дра як змія́.

Пере́д святи́ми не́бо віччини́ла,
Лука́вників лука́вством обійшла́,
И, що прему́дро лю́тих злюк души́ла,
Звелі́ла нам не памята́ти зла.

Оце́ ж, душе́, такі́ твоі́ святи́і,
Котри́х ти че́ствуеш и лю́биш, а чорти́