Сторінка:Хуторна поезія.djvu/89

Ми ж коли́сь хвали́лись перед короля́ми,
Що від нас и Ту́рчин, и ввесь світ дріжи́ть!
А тепе́р Моска́ль нас го́лими рука́ми,
Мов пъяни́ць мизе́рних, за́ чуба держи́ть.

Ма́рна на́ша сла́ва, пі́дле велича́ннє!
Прокляттє́ небе́сне впа́ло на той Шлях,
На Да́вній Коза́цький, де гетьманува́ннє
Втра́тив над коза́цтвом го́рдий, пи́шний Лях:

Дніпро́ висиха́е, песко́м засипа́е
Зе́ркало широ́ке пре́дківських церко́в,
Де пъяне́ гульта́йство три́ста літ співа́е
Про свое́ хижа́цтво, про руі́ну й кров.

Не мече́м було́ нам По́льшу воюва́ти:
Ро́зумом, тала́нтом, сло́вом тим святи́м,
Предкові́чнім ска́рбом, що в нас ні одня́ти,
Ні вкра́сти не вда́сця де́спотам тупи́м.

Чи в Ляха́ ж для сло́ва не було́ свобо́ди,
Або для тала́нта лю́дзкости, любви́?
Ро́зуму б Руси́на й ізуі́т не вшко́див,
Коли він не зни́кнув посере́д Москви́.

Хто мече́м вою́е, од меча́ и зги́не:
Пра́ведний заві́т сей, сей спасе́нний луч,
Втаіли віт те́бе, утіка́цький си́не,
Ті, що в те́бе вкра́ли розумі́ння ключ.