Сторінка:Хуторна поезія.djvu/98

Знуди́вшися життє́м своі́м мертве́цьким,
Жада́ли ми у ви́рей полеті́ти,
Де ме́ртвий ка́мінь під різце́м мисте́цьким
Встае́ живи́й, щоб вікові́чно жи́ти;

Де полотно́ пензлёване співа́е
Оча́м про всі дива́ краси́ тае́мні,
И ви́шшу ліпоту́ небе́с явля́е,
И та́ртара страши́лища підзе́мні;

Де нас музи́ка до небе́с возноси́ть
И хо́ри а́нгельські дае́ нам чу́ти…
Восхи́щене серде́нько сме́рти про́сить —
На кри́лах у Гармо́ніі засну́ти.

Мій рі́дний бра́те, перед на́ми мо́ре
Всесві́тнёі нау́ки одкрива́лось:
Втопи́ли б ми у нім нево́лі го́ре
И в воскреше́ние свобо́ди обмива́лись.

Втопи́ли б ми в тім мо́рі всю моро́ку,
Яка́ нам з ма́лку го́лови моро́чить,
И тя́гне нас од За́ходу к Восто́ку,
И азія́цтво вічне нам проро́чить.

Лиха́ нам до́ля, бра́те, не суди́ла
Своі́ сніги́ на ро́зи проміня́ти,
И ду́шу, що нево́ля придави́ла,
В сцілю́щих ну́ртах во́лі обновля́ти.

За на́ми те́мрява півно́чня вгна́лась,
У всеору́жжі де́споцтва сліпо́го,