З того вийшло таке, що тим шинкарям зовсім не залежало на тому, щоб люде пили, значить, що до пиття не було принуки, якої приватний шинкар ніколи не щадить, а відомо, що без принуки не хочеться багато пити. Опісля видали закон, який нині і в нас обовязує, що громада плєбісцитом встановляє, чи треба в цій місцевости шинку, чи ні. Це можемо й ми зробити. Що наш народ схильний до тверезости, видно з того, скільки вже на тому полі зробилося. Перед війною були громади, в яких пяниця був рідкістю. То значить, що пили лише одиниці там, де за панщини пило ціле село. Війна багато нам попсувала і треба зачинати наново, але упевнімося в тому, що праця над поборенням піяцького нахилу стократ виплатиться і для наших потомків буде спасенна. Працюймо над тим поволі, але доцільно, бо відразу такого діла доконати не можна.
