Все це ховав ніччю в дуплаве старе дерево. А що був покірний, слухняний, усім служив охотно, то й ніхто його не підозрівав.
Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозі буде треба, і зараз для себе ховав.
Одного дня виїхав Сулейманів син Мустафа оглядати табун.
Він пізнав зараз Павлуся і прикликав його до себе.
— Добре тобі тут?
— Добре, дуже добре.
— А спина загоїлась?
— Ні знаку нема.
— То навчило тебе бути покірним?
— Навчило.
Муйо признав, що Павло (так його тепер прозвали) дуже добрий хлопець і слухняний.
— Позавтра вернешся до покоїв…
— Як прикажете.
А собі подумав Павлусь: „Чорта лисого швидше побачиш, як мене в покоях“.
Інші невільники дуже завидували Павлусеві.
Мустафа застав при конях великий порядок. Похвалив усіх і нагородив Муя.
Настала ніч.
Павлусь не хотів довше відкладати утечі. „Або втечу і вернусь сюди з козаками й усі ті шатра поперевертаю, або мене зловлять і повісять. Довше в такім жити не можу, а бідної
