говорив Павлусь та, припавши біля неї, став її пестити й цілувати.
Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона відкрила очі.
— Ну, слава Богу! — закричав Павлусь. — Вставай, Ганнусю, поїдемо. Мені з тобою багато говорити…
Ганна підвелася й сіла, розглядаючись боязко по татарах, що її окружили.
— Що тобі сталося?
— Утома, братіку. В тій буді так душно, що нічим дихати. Та я не надіялась тебе, або кого небудь побачити… Звідкіля ти взявся тут?…
— Ну, опісля розкажу… Чи ти знаєш по-татарськи?
— Дуже не багато, хоч мені цілий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, як не хотіла вчитися…
— Тепер не будуть… Слухай… Так чого ми ждемо? Їдьмо… Тобі може на коні було б краще…
— Ой, так, так, Павлусю! — закликала Ганна, аж у руки плеснула. — Я вже так давно на коні їздила…
— Дати їй коня! — наказав Павлусь.
Один татарин привів їй гарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сів миттю на свого.
Тепер їхали побіч себе. Татарці було це не лонутру. Їй здавалося, що везе знатну особу,
