річки вмитися. Його вороний кінь, що пасся недалеко на припоні, як побачив свого пана, заїржав весело, наче б хотів його з дниною привітати.
— Здоров будь, товаришу! Гаразд ночував? — заговорив козак серед молитви.
Не перестаючи молитися, козак почав умивати водою свою бриту голову.
Відтак вийняв із-за пояза малий гребінчик і кусок ззеркальця та став причісувати свій чорний довгий оселедець, тай закручувати його за вухо. Так само розчесав вуси і зложив їх складно по-запорозьки вниз.
Семен Непорадний — так він звався — був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні, червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхрістана, звідки визирали широкі косматі та сонцем опалені груди. Миючись, засукав рукави в гору поза лікті, і показав жиласті руки, закінчені пястуками, мов довбеньки.
Непорадний уходив на Січі за не-аби-якого силача. Згинав залізні штаби, а коня підносив, мов барана.
А мимо його лицарської справности його прозвали на Січі Непорадним за те, що в якійсь зустрічі не вмів собі з татарином дати ради, аж товариші його визволили.
