— Як не знати? А де ж він?
— Здоров, Семене! — обзивається Тріска, злізаючи з коня: — Ну, не турбуйся, решту доваримо самі та й нагодуємося…
— Хіба ж ви цілу ніч їхали?
— Авжеж. Від вечора, дотепер.
Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже підійшло високо й озолотило своїми проміннями степ… Від того стала роса парувати й підходити вгору…
Козаки розсідлували та припинали коней, відпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення каші. Поклали на двох росохатих колисках списи й повішали на нім казани…
Вогонь розгорівся цілою силою…
Тепер стали козаки підходити тихо до Павлуся і придивлятися йому. Між тими козаками був старий січовий дід Панас.
Йому було 80 літ. Хоч час було йому спочити у якому зимовику, він „не давався старості“ і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом. Приставав від одної ватаги до другої і всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стріляв з рушниці так, що птиці на лету не хибив. До того він знав лікувати рани зіллям, та через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто такого, що його куля не береться.
