Дід Панас приніс два колики, застромив у землю, і розвісив на них свитину, щоб заслонити голову спячої дитини…
— Чи в вас, діду, були свої діти?
— Чого питаєш?
— А того, що ви заходитесь коло нього, як пістунка…
— Хіба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто знає, що з нього виросте? Тоді і спасибіг скаже…
— Та я питаю вас, чи були в вас діти?
— А хоч і були, так що? Тепер нема своїх, то хай і чужими попіклуюся…
— Що ви, люди добрі, таку нерозумну балачку завели? — обізвався один: — Яке кому діло розпитувати? Це не по-козацьки, не питай, а на вус мотай, чого тобі треба… Нам би краще ось танець завести, повеселитися; хто знає, яке буде завтра… Нуте, діду! Замість дітей лікувати, вшквар щось, щоб аж жижки задрижали…
— Та я прошу вас, товариші, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити, — говорив вже сердито Непорадний.
— Який нам чорт до твого хлопця! Сховай собі його за пазуху або денебудь… степ широкий…
Дід Панас присів оподалік та й став підстроювати бандуру.
