— Ну, заспокійся, побачимо…
За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.
Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Тож то зрадіє, як сестру викупить і освободить та привезе до дому! Харциз відгадав думку хлопця і був певний, що йому не втече, а буде його держатися.
Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що вертались із Києва в Крим.
Було їх не більше, як двадцять люда. Вони сиділи то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Воліклися поволі. Вони зараз спостерегли харциза і пристанули.
Харциз вїхавши між них, став щось по-татарськи розповідати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою і дивились в зуби, достоту так, як роблять купці із скотом на базарі. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Він догадувався, що харциз продає його татарам.
Впевнився у своїм прочуттю, коли татарин виймив гаманець з грішми і став їх числити на руку харцизові, що не злазив з коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня й подався в степ.
