тарам дорогу в Україну, крав козацькі коні, хлопців та дівчат, де трапилося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так нежданно, що нікуди було втекти. Напевно зловлять на аркан, або убють з рушниці, а так, то може ще вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця й може ніхто його не пізнає.
Він здіймив шапку і став вигукувати:
— Пугу, пугу!
То була ватага Недолі.
Харциз підїхав ближче.
— Братіки, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся…
— Ти звідкіля?
— Я з татарської неволі втік. Пять літ мене поганці мучили, та вдалось мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав та хіба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, щонебудь їсти.
— Ну, гарно, — каже Недоля, — будь нашим гостем. Дайте йому щонебудь їсти.
Козаки подали йому кілька сухарів та сушеної риби. Він, не злазивши з коня, заїдав, аж тріщало. Козаки почали йому пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всі боки.
