віч зробив я за весь день: в Гордині шляхоцькій і рустікальній, в Сокерчицях і Білинці малій (в шкільнім будинку). Під вечір заїхав я до Білини великої до О. Погорецького з тим, щоби рано і тут скликати віче під церквою і поїхати аж на кінець повіту. Мені здавалося, що я граю ролю маленького Петра з Амієну і накликую народ до української круціяти. Але зараз вранці другої днини приїхав за мною мій син Богдан, як висланник місцевої орґанізації.
— Вертайся, тату, зараз до дому, тебе вибрала орґанізація повітовим комісарем.
Я дуже того налякався, бо не був на це підготований і не почував у собі сили, щоби такому відповідальному завданні подолати. Я думав, що треба було вибрати д-ра Стахуру, як довголітнього орґанізатора повіту, і голову орґанізації. Виконати чийсь приказ, то я потрафлю, але памятати про все самому і другим приказувати, то ледве чи зумію. А при тім усім яка велика відповідальність за те, що може статися. Але треба було їхати. Ще одно віче під церквою, де я перший раз в житті промовляв з відпустового амвона на чотирьох стовпах, і я вертав до Самбора тими самими селами, що їхав сюди.
Був непривітний холодний листопадовий ранок. По селах піяли жалібно півні, ліниво гавкали собаки, зі зловіщим кряканням обсіло чорне гайвороння безлисті дерева та оранину і пожовклу стерню, простяглося біле інеєм обмерзле павутиння, а сходяче сонце так ярко освічувало землю, що аж очі сліпило. Розпитую сина про
