— Тихо! — застеріг Сем. — Велінгтони пішли до консультації.
— Невже? — сполошився низенький.
— Так, по дозвіл.
— Ми прийшли вчасно, — зрадів Вордл. — Де кімнати? Не можна гаяти й хвилинки.
— Прошу, любий сер, прошу! — непокоївся низенький. — Обережно, обережно! — Він видобув з кишені шовковий червоний гаманець і, витягаючи звідти соверена, пильно подивився на Сема, а той — знову посміхнувся.
— Одведіть нас до неї — і соверен ваш, — пообіцяв низенький чоловік.
Сем поставив на бік ботфорти й повів їх темним коридором і сходами на другий поверх. В кінці другого коридору він спинився й протяг руку.
— Тут? — спитав худорлявий, кладучи монету на долоню їхнього провожатого. Сем стверджуючи хитнув головою й ретирувався. Старий Вордл одчинив двері, і всі троє ввійшли в кімнату саме тоді, як містер Джінгл, що тільки но повернувся, передавав тітці дозвіл.
Тітка верескнула й упала в крісло, затуляючи руками обличчя. Містер Джінгл вихопив у неї дозвіл і заховав його собі в кишеню. Небажані гості підійшли ближче.
— Ви — неприторенний негідник, сер! — скрикнув містер Вордл, задихаючися з пересердя.
— Тихо, тихо, любий сер! — умовляв чоловічок, кладучи свій капелюш на стіл. — будьте обачні. За образу ви можете відповідати. Заспокойтеся, прошу, сер.
— Як ви насмілились увезти мою сестру з дому? — лютував старий.
— А, оце так! — ухвалив худорлявий. — Так ви й повинні питати. Як ви насмілились, сер, га?
— Та хто ви в біса такий? — спитав містер Джінгл тоном, що примусив маленького добродія мимохіть ступити два кроки назад.
— Хто він? — втрутився містер Вордл. — Ти хочеш знати, хто він, мерзотнику. Він — мій довірений, містер Перкер. Перкере, я позиваю цього молодця… я знищу його… А ти, — удався містер Вордл до своєї сестри, — ти, Рахіль… тобі, Рахіль, у такі літа слід було б не
