Містер Піквік спинився й по черзі глянув на своїх приятелів.
— Вінкле, Снодграсе, — сказав він, — що це значить? Де наш друг? Що сталося? Говоріть, прошу вас, благаю, ні — наказую — говоріть!
В голосі містера Піквіка бреніла така врочиста гідність, що встояти проти неї було не можна.
— Він пішов, — промовив містер Снодграс.
— Пішов! — скрикнув містер Піквік. — Пішов!
— Пішов! — повторив містер Снодграс.
— Куди?
— Ми знаємо про це тільки з його повідомлення, — відповів містер Снодграс, виймаючи з кишені листа й кладучи його в руку свого друга — Вчора вранці, коли ми дістали записку від містера Вордла, де він сповіщав, що ввечері приїде з вами і з сестрою, смуток, що повивав нашого друга ще й напередодні, надзвичайно збільшився. Незабаром по тому він зник. Його не було цілий день, і тільки над вечір господар готелю Корони в Маглтоні приніс нам листа від нього. Листа того передано ще ранком, але Тапмен розпорядився, щоб приставили його тільки ввечері.
Містер Піквік розгорнув послання. То було письмо його друга, що містило в собі таке:
„Дорогий Піквік!
- Ви, мій друже, стоїте понад усі звичайні вади й ґанджі людські. Ви не знаєте, що то значить, коли вас несподівано кидає дороге, чарівне створіння, і в той же час ви стаєте жертвою каверз негідника, що під машкарою приязні приховує зрадницьку усмішку. Сподіваюся, вам цього ніколи й не доведеться знати.
- Листи на моє ім'я, адресовані на готель Шкіряної Пляшки в Кобгемі, Кент, буде мені доручено, — за умови, звичайно, що я ще існуватиму. Я тікаю від світу, що його тепер ненавиджу. Жити далі, любий Піквік, мені несила. Перекажіть Рахілі… Ах, це ім'я!
Тресі Тапмен“
— Маємо зараз же їхати, — сказав містер Піквік, прочитавши листа. — Після того, що тут сталося, нам
