— Не сподівався я бачити вас тут, — мовив він, стискуючи руку містеру Піквікові. — Це дуже люб'язно з вашого боку.
— Ну, — сказав містер Піквік, витираючи з лоба піт, — кінчайте обідати та ходім погуляймо. Я хочу поговорити з вами насамоті.
Протягом півгодини їхні постаті бачити було на цвинтарі, де, походжаючи туди й назад, містер Піквік змагався з постановою свого компаньйона. Чи то самотність надокучила вже містеру Тапменові, чи то він не міг заперечувати красномовні докази містера Піквіка, то маловажно, але він не встояв.
Містер Піквік усміхнувся. Вони стиснули один одному руки й пішли до своїх друзів. Саме в цей момент зробив містер Піквік це невмируще відкриття, що ним так пишалися його прихильники й що викликало таку заздрість у всіх антикварів цілого світу. Повертаючись до готелю, містер Піквік помітив невеличкий уламок каменя, частково закопаного в землю просто дверей одного котеджа. Він спинився.
— Дивно, дуже дивно, — зауважив містер Піквік.
— Що дивного? — запитав містер Тапмен, пильно вдивляючись у кожен околишній предмет, крім того, що був вартий уваги. — Боже мій, у чім річ?
Цей вигук крайнього подиву викликав у нього містер Піквік, що, захоплений своїм одкриттям, в надпориві впав навколішки коло каменя й почав хусточкою стирати з нього порох.
— Тут єсть напис, — сказав містер Піквік.
— Чи можливо це? — здивувався містер Тапмен.
— Я можу розібрати його, — вів далі містер Піквік, щосили тручи камінь і розглядаючи його крізь окуляри. — Я розбираю вже хрест і літери: В і Т. Це — вельми важливо. Якийсь дуже старий напис, зроблений, мабуть, задовго перед осадженням самого селища.
Він постукав у двері котеджа. Відчинив йому селянин, що, видимо, тільки но відірвався від роботи.
— Ви не знаєте, голубчику, звідки взявся тут цей камінь? — ласкаво запитав містер Піквік.
— Ні, не знаю, сер, — чемно відповів селянин. — Він лежав тут ще перед тим, як я, або хтось з моїх, народився.
