Місіс Бардл спромоглася відповісти тільки поглядом. Вона давно вже обожнювала містера Піквіка на віддаленні, але тепер її було знесено на таку вершину, до якої ніколи не сягала її найбуйніша уява. Містер Піквік намислився — який сміливий плян — послати її хлопчика до Бороо, щоб той не заважав йому освідчитись!
— Ну, так як же ви думаєте? — знову спитав містер Піквік.
— О, містер Піквік, — тремтячи від хвилювання, відповіла місіс Бардл, — ви — дуже ласкаві, сер.
— Мені здається, це позбавило б вас деякого зайвого клопоту.
— О, я ніколи не боялася того клопоту, сер, — одмовила місіс Бардл, — а тепер я старатимусь для вас ще більше, ніж будь-коли. Але як же то було люб'язно з вашого боку згадати про мою самотність!
— Правду сказавши, я ніколи про неї не згадував, — сказав містер Піквік. — Коли мене не бувало вдома, ви завжди мали когось поруч себе. Так, певне, буде і в дальшому.
— Я знаю, що буду дуже щаслива, — запевняла місіс Бардл.
— І ваш хлопець, — сказав містер Піквік.
— Нехай благословить його бог, — по-матерньому зідхнула місіс Бардл.
— І в нього буде компаньйон, — додав містер Піквік, що протягом тижня навчить його стількох різних штук, скількох сам він не вивчив би й за рік, — і містер Піквік лагідно всміхнувся.
— Ах ти, любий мій!.. — сказала місіс Бардл.
Містер Піквік підскочив з подиву.
— Ах ти любий мій пустунчику! — скрикнула місіс Бардл і без зайвих слів підскочила до містера Піквіка, оповила руками його шию і вибухнула водоспадом сліз і зідхань.
— Боже мій! — перелякався містер Піквік. — Місіс Бардл, люба моя… що ви робите? Що це за поза? Подумайте… міс Бардл… а що як хтонебудь прийде?
— О, нехай приходить! — у захваті кричала вдовиця, — я ніколи не кину вас… любий, дорогий, коханий, серденько, — і місіс Бардл вчепилась у нього ще цупкіше.