мороці. У повітрі дхнуло електрикою. На крайнебі миготіли блискавиці — єдине, що надавало хоч будь-якої різноманітности монотонній темряві, що повивала все. Не чути було жадного звуку, лише коли-не-коли долинало здалека гавкотіння якогось непогамовного пса.
Вони знайшли будинок, намацали мідяну дошку на воротах, обійшли круг муру й спинилися коло тої частини його, що відділяла їх од саду.
— Допоможете мені перелізти й повернетесь до готелю, Семе, — наказав містер Піквік.
— Гаразд, сер.
— І не лягайте, доки я повернуся.
— Звичайно, сер.
— Тепер беріть мене за ногу і, коли я скажу „підіймайте“, легенько підніміть мене.
— Дуже добре, сер.
Оддавши ці попередні розпорядження, містер Піквік ухопився за мур і шепонув: „Підіймайте“, що й було бездоганно виконано Семом. Чи то тіло його еластичністю своєю не відрізнялось од його розуму, чи то слово „легенько“ Сем розумів грубіше, як його пан, та тільки безсмертний джентлмен раптом перелетів через мур і, зламавши три кущі аґрусу та один кущ чудових троянд, на цілий зріст простягся на землі.
— Ви нічого не забили собі, сер? — спитав пошепки Сем, трохи отямивши від таємничого занику свого пана.
— То ви забили мене, а не я, — відповів з-за муру голос містера Піквіка.
— Сподіваюся, не дуже, сер? — занепокоївся Сем.
— Дурниця. Трохи тільки подряпався. Уходьте мерщій, а то нас можуть викрити.
— На добраніч, сер!
— Бувайте! — і вірний слуга на пальцях одійшов од муру, залишивши містера Піквіка самого.
— Тепер час, — подумав містер Піквік, коли дзиґарі на найближчій церкві вибили пів на одинадцяту, і пішов до будинку. Світло погасло: віконниці були зачинені. Очевидно, всі спали. Він тихенько підсунувсь до дверей і ледве чутно постукав. Перечекавши дві-три хвилини й не мавши ніякої відповіді, він постукав удруге вже гримкіш, а потім і втретє — ще гримкіше.
