— Куховарко, — промовила начальниця, що обачно стояла позад усіх на верхньому щаблі сходів, — куховарко, чому ви не виходите подивитись у сад?
— Вибачте, мадам, я не можу, — відповіла куховарка.
— Що то за дурепа, ця куховарка! — згукнули тридцять вихованок.
— Куховарко! — з великою гідністю промовила начальниця, — не сперечайтесь, прошу. Ідіть мені зараз же в сад і подивіться.
Куховарка зайшлася плачем, а одна з служниць підтримала її досить голосним „Сором вам!“, за що тут же дістала попередження про звільнення.
— Чуєте, куховарко? — настоювала начальниця, нетерпляче тупаючи ногою.
— Хіба ви не чуєте, добродійко куховарко? — спитали три виховательки.
— Яка безсорома, ця куховарка! — вирекли тридцять панн.
Підбадьорена цими словами безталанна куховарка ступила крок чи два наперед і, тримаючи свічку так, що не могла бачити нічого, запевнила, що за дверима нікого нема, і то, безперечно, був вітер. Двері збиралися вже зачиняти, коли одна допитлива панна визирнула в шпарку й випустила жахливий зойк. Всі позбігалися до дверей знову.
— Що трапилося з міс Смісер? — спитала начальниця, поки зазначена міс Смісер заходилась гістерикою на п'ять дівочих сил.
— Боже мій! — скрикнули двадцять дев'ять панн, — що з тобою, Смісер, голубко?
— Чоловік! Чоловік за дверима! — верещала міс Смісер.
Почувши це, начальниця, не барячись, побігла до себе в спальню, зачинилася на ключ і, прибравши вигідну позу, впала непритомна. Виховательки, вихованки й служниці кинулись нагору, і ніколи й ніде не було враз стільки плачу, вищання та млостей. Серед цього розруху містер Піквік вийшов з свого притулку.
— Леді, любі леді… — почав був він.
— О, він зве нас любими! — обурилася найстаріша й найнегарніша вихователька. — Яке чудище!
