— Хвилин за п'ять ми, я думаю, надибаємо новий вивід, — сказав довгий ловчий. — Якщо джентлмен почне стріляти зараз, то, мабуть, саме тоді й улучить.
— Ха-ха-ха! — засміявся містер Велер.
— Семе! — спинив його містер Піквік, співчуваючи своєму зніяковілому компаньйонові.
— Сер?
— Не смійтесь.
— Більше не буду, сер, — і містер Велер, аби відшкодувати себе, почав кривити такі гримаси поза спиною містера Піквіка, що хлопець у гетрах безперестанку реготавсь і безперестанку діставав за це потиличники від ловчого, який тільки й шукав нагоди, щоб обернутись і не виявити своїх власних веселощів.
— Браво, приятелю! — звернувся містер Вордл до Тапмена. — Ви таки вистрілили на цей раз.
— Еге, — з удаваною скромністю відповів містер Тапмен, — вистрілив.
— Здорово! Мабуть, дещо й зробите, як будете уважні. Штука не важка.
— Навіть дуже легка, — погодився містер Тапмен. — Тільки як же боляче штовхає вона в плече! Я мало не впав. Ніколи не гадав, що така маленька рушниця може так боляче бити.
— Ну, Вінкле, — сказав старий джентлмен трохи згодом, — зараз буде ще вивід. Дивіться ж — не запізнюйтесь!
— Не бійтесь! — заспокоїв його містер Вінкл. — А хіба ж вони роблять уже стійку?
— Ще ні. Тільки спокійно! Зовсім спокійно! — Вони обережно посувались уперед і, певно, підібрались би до птиць, якби містер Вінкл, виконуючи якісь дивні еволюції з своєю рушницею, не вистрілив у найкритичніший момент. Шріт пролетів над хлопцем на такій відстані від його голови, що будь на місці його довгий ловчий — весь набій влучив би йому просто в мозок.
— Що в біса ви накоїли? — скрикнув старий джентлмен, коли птиці цілісінькі полетіли геть.
— Я за свого життя не бачив ще такої рушниці, — скаржився бідолашний містер Вінкл, розглядаючи курок, немов хотів зарадити цим лиху. — Вона стріляє, коли їй заманеться. Що з нею вдієш?