кривив йому губи, і веселі іскорки блимали в його очах. Підпавши під вплив підгонистої рідини і спеки, містер Піквік виявив непохитне бажання пригадати пісню, яку він чув змалку. Що спроби його не вквітчав успіх, він, аби відживити свою пам'ять, хильнув ще склянку. Та це не допомогло. Навпаки — замість пригадати слова забутої пісні, містер Піквік почав забувати, як вимовляються слова взагалі, і нарешті, підвівшися, щоб звернутись з проречистою промовою до товариства, упав у тачку і в ту ж мить заснув.
Коли кошика запакували знову, поміж мисливців знялася суперечка з приводу того, що робити з містером Піквіком, якого не давалось розбудити: доручити Семові відвезти його зараз же назад, чи залишити тут, доки мисливці не вертатимуть додому. Кінець-кінцем спинилися на останньому. Гадаючи, що полювання триватиме не більше години, і вважаючи на прохання містера Велера дозволити і йому взяти участь у ловах, вирішено залишити містера Піквіка спати в тачці й зайти по нього поворотом. Так і зроблено. Мисливці пішли далі, а містер Піквік, вмістившись якнайвигідніш у тачці, зостався хропти в холодку під горбком.
Не поспав містер Піквік і півгодини, як коло горбка у супроводі двох садівників з'явився маленький капітан Болдвіг, виступаючи з усією швидкістю, яку дозволяли його розміри та поважність. Підійшовши до дуба, капітан сяинився й глянув навколо так, ніби думав, що окіл мусить бути підлещений увагою, що її він звернув на нього, а потім, стукнувши палицею об землю, прикликав до себе головного садівника:
— Ганте! — згукнув капітан Болдвіг.
— Тут, сер! — озвався садівник.
— Укатати мені завтра це місце. Чуєте, Ганте?
— Так, сер.
— І щоб усе в мене було в порядкові. Чуєте, Ганте?
— Так, сер.
— І нагадайте мені повісити об'яву, щоб тут не швандяли перехожі, мисливці та простий нарід. Чуєте, Ганте?
— Не забуду, сер.
— Вибачте, сер, — ступив наперед другий садівник, приклавши руку до кашкета.
