— Ви почасти вгадали, сер, — одповів містер Магнус, але почасти й помилилися. Спробуйте ще раз.
— Мені доводиться здатись на вашу ласку. Захочете — скажете, захочете — ні: бо я ніколи не домізкуюсь до цього, нехай метикував би через цілу ніч.
— Та невже? Хе-хе-хе! — засміявся, зашарівшись містер Пітер Магнус. — А що сказали б ви, містер Піквік, якби я приїхав сюди освідчитись? Хе-хе-хе!
— Сказав би, що ви маєте багато шансів на успіх, — посміхнувся своєю променистою всмішкою містер Піквік.
— Та ну! Ви й справді так думаєте? Справді? Скажіть.
— Безперечно!
— Ні, то ви, напевне, жартуєте?
— Ні в якім разі.
— Тоді дозвольте вже утаємничити вас в один секрет, містер Піквік, дарма що я людина страх яка ревнива. Леді вже тут, у цьому будинкові. — По цих словах містер Пітер Магнус зняв свої окуляри, підморгнув і наклав їх знову.
— Ось чого ви раз-у-раз вибігали з кімнати перед обідом! — лукаво зауважив містер Піквік.
— Так, ви вгадали. Але я не такий дурний, щоб навертатись їй на очі.
— Що ви кажете?
— Правда. Ви ж вважайте — я тільки но подорожував. Почекаймо до завтра. Шанси тоді подвояться. В цьому мішку, сер, у мене лежить костюм, а в тій коробці — капелюші, і вони, я сподіваюся, справлять найкраще вражіння.
— Я думаю, — погодився містер Піквік.
— Ви помітили, мабуть, як я хвилювався сьогодні за свій багаж. Це тому, що іншого костюма та капелюша, що так пасували б до мене, більше не знайдеш ні за які гроші.
Містер Піквік повіншував щасливого власника невідбивного одягу з таким набутком, і містер Пітер Магнус деякий час мовчав, очевидно, замріяний.
— Вона — чудове створіння, — сказав він нарешті.
— Правда?
— Надзвичайне, — ствердив містер Магнус. — Вона живе миль за двадцять звідси. Я знав, що вона мала