фрак і камізелька, ніщо не могло зламати його прирожденної чемности.
— Надзвичайно шкодую, мадам, — запевняв містер Піквік, низенько схиляючись перед леді.
— Ідіть мені зараз же, сер, зараз! — сердилася леді.
— Сію хвилиночку, мадам, — сказав містер Піквік, одчиняючи двері й упускаючи черевики, що з грюкотом упали на долівку. — Сподіваюся, мадам, — закінчив він, підбираючи черевики й знову схиляючись, — сподіваюся, що моя незаплямована репутація і щира повага, з якою я завжди ставився до жінок, можуть до деякої міри виправдати мене перед вами. — Та раніш як містер Піквік договорив останні слова, леді виштовхнула його в коридор і зачинила на ключ двері.
Хоч як віншував себе містер Піквік із щасливим закінченням такої небезпечної пригоди, а проте становищу його заздрити було не можна. Він був сам, у загальному коридорі, в незнайомому будинкові, серед ночі, напіводягнений. Трудно припустити, що в такій темряві він розшукає свою кімнату, яку не міг знайти і з свічкою, а до того ж, якщо він у своїх даремних спробах наробить шуму, його може підстрелити, ба навіть убити, якийнебудь лякливий пожилець. Випадало залишитись у коридорі до самого ранку. Отже зробивши навпомацки кілька кроків і натикнувшись на кілька пар чобіт, містер Піквік добувся до ніші в стіні й укляк там, вирішивши філософічно чекати світанку.
Але не судилося йому пережити ще й цей додатковий іспит. Просидів він у своїй схованці недовго, коли в кінці коридору замигтів огник і з'явилася постать людська. Містера Піквіка поняв невимовний жах, що незабаром обернувся в радість, бо в тій постаті він упізнав свого вірного слугу. І дійсно, це був Семюєл Велер, що забалакався з коридорними і тепер ішов до себе спочинути.
— Семе, — несподівано виринув перед ним містер Піквік, — де моя спальня?
Містер Велер глянув на нього з проречистим здивуванням, і містерові Піквікові довелося повторити запитання кілька разів. Тільки тоді Сем трохи отямив і провів свого пана до його апартаментів.
