собі найжахніші картини насильства та різанини. Між іншим, їй вважалася постать містера Пітера Магнуса, принесена додому на ношах, з цілим барильцем куль у лівому боці. Що більше метикувала немолода леді, то більше вона жахалася. Нарешті вона поклала звернутись до головного урядовця в місті й прохати його негайно ж і без ніякої затримки заарештувати містера Піквіка і містера Тапмена, а, вирішивши таке, убралася в шаль та капелюш і подалася просто до міського голови.
Джордж Напкінс, есквайр, був міський голова й головний суддя в місті. Цього ранку він перебував у стані величезного збудження та гніву, бо в місті знявся заколот — всі учні найбільшої школи змовилися потрощити шибки у вікнах одної нездатливої перекупки яблук, обсвистали педеля й вибили поліцію — підстаркуватого джентлмена в ботфортах, викликаного придушити повстання, що було його фахом на протязі щонайменше півстоліття. Містер Напкінс сидів у себе в кабінеті, велично зсунувши брови й киплячи від гніву, коли йому доповіли, що якась леді хоче бачити його в дуже важливій приватній справі. Містер Напкінс прибрав загрозливо-спокійного вигляду й наказав увести леді. Наказа, як і всі розпорядження імператорів, суддів та інших можновладців, виконали негайно, і схвильовану міс Вісерфілд було приставлено до кабінету.
— Мазле! — промовив суддя.
Мазл був кур'єр з надзвичайно довгим тулубом і короткими ногами.
— Мазле!
— Тут, ваша ясновельможність.
— Поставте стілець і залиште кімнату!
— Слухаю, ваша ясновельможність.
— Прошу, мадам, у чім ваша справа? — спитав суддя.
— Це — дуже прикра історія, сер, — вагалася міс Вісерфілд.
— Дуже можливо, мадам, — погодився суддя. — Заспокойтесь трохи, — тут містер Напкінс доброзичливо глянув на леді, — і скажіть, що привело вас до мене, — тут суддя переміг людину: містер Напкінс знову мав неприступний вигляд.