тись на вулиці, оточеному поліцаями, наче звичайний карний злочинець. Містер Грамер не менш рішуче відмовився дозволити містерові Піквікові йти по противному нішоходу, навіть взявши наперед слово, що він простуватиме до судді. А містер Піквік і містер Тапмен удвох одмовилися взяти на себе витрати на кеб, який був єдиним пристойним снособом пересування. Бесідники розпалювались. Дилема здавалася непереможною. Аж тут, коли виконавча влада збиралась усунути всі заперечення містера Піквіка й розв'язати задачу, приставивши його до суду на руках, комусь спала на думку блискуча ідея: згадали, що на задвірку готелю валяються старі ноші.
Зроблені колись на замовлення одного подагричного джентлмена, вони чудово могли б заступити новітніший портшез для містера Піквіка і містера Тапмена. Ноші принесли. Піквік і Тапмен югнули в середину й запнули з обох боків завіси. Пару носіїв шукали недовго, і похід вирушив у цілковитому порядкові. Поліцаї оточували екіпаж; містер Грамер і містер Даблі, тріюмфуючи, вели перед; містер Снодграс і містер Вінкл ішли підруч зараз же за ношами; іпсвічські цікаві становили ар'єрґард.
Численні вигуки захоплення й похвали вітали містера Грамера, що з булавою в руці виступав на чолі походу, і серед цих проявів громадського співчуття валка повільно й врочисто посувалась наперед.
Містер Велер у ранковій робочій курті з перкалевими рукавами тільки но відбув подорож до таємничого будинку з зеленим парканом і, не спосудившись, вертав назад, коли увагу його взяв на себе величезний натовп, що оточував якийсь предмет, дуже подібний до портшеза. Бажаючи розважитись трохи після своєї невдачі, він спинився подивитись, а почувши, як гомонить та регочеться юрба, і собі почав що сили кричати та сміятись.
Повз його пройшов містер Грамер, пройшов містер Даблі, пронесли ноші, пройшли вартові, а Сем усе гукав разом із натовпом і вимахував своїм капелюшем, немов і справді йому було страх як весело. Несподівано безпосередньо за ношами та їхнім екскортом він побачив
