Спасибі, сер, — подякував коридорний і пішов геть.
— В чім річ? — спитав містер Тапмен, коли грімний стукіт у двері розбудив його.
— Чи можу я бачити містера Вінкля, сер? — озвався коридорний.
— Вінкле, Вінкле! — гукнув містер Тапмен до внутрішньої кімнати.
— Ало! — одповів з-під ковдри ледве чутний голос.
— Вас там питає хтось у коридорі, — і, виснажений такою довгою промовою, містер Тресі Тапмен перевернувся на другий бік і знову заснув.
— Питає? — здивувався містер Вінкл, похапцем зриваючись з ліжка і натягаючи на себе найпотрібнішу частину вбрання. — Питають! хто б це в біса міг питатися про мене на такій відстані від Лондону?
— Джентелмен чекає на вас у буфеті, — сказав коридорний, коли містер Вінкл вийшов з нумера. — Він каже, що затримає вас на недовгий час, але неодмінно мусить поговорити з вами.
— Дивно, — відповів містер Вінкл. — Зараз прийду.
Він накинув на плечі халата, закутався в шаль і зійшов униз. Стара жінка і двоє офіціянтів прибирали буфет; якийсь офіцер стояв коло вікна й дивився на вулицю. Зачувши ходу містера Вінкля, він обернувся, ледве вклонився, а потім звелів слугам вийти геть і щільно причинив двері.
— Містер Вінкл, я гадаю?
— Мене і справді зовуть Вінкл, сер.
— Вас не здивує, сер, що я звертаюсь до вас в імені мого друга — доктора Слемера з 97-го полку?
— Доктора Слемера? — перепитав містер Вінкл.
— Авжеж, що доктора Слемера. Він просив мене сказати, що вашу вчорашню поведінку треба кваліфікувати тільки образливими для кожного джентлмена словами, яких жаден джентлмен не може стерпіти.
Вираз здивування на обличчі містера Вінкля був такий природний і такий видимий, що цього не міг не помітити друг доктора Слемера. Отже, він додав:
— Доктор Слемер певний, що ви були п'яні того вечора, і тому не відповідальні за вчинену йому образу. Він доручив мені сказати також, що він задовольниться,
