Перечекавши хвилинку, містер Нембі доручив Смочеві приставити до нього арештанта, коли той прибереться, а сам пишною ходою вийшов з кімнати, сів у карету й поїхав. Смоч, попередивши містера Піквіка, що має дуже мало вільного часу, рішучим тоном просив його поспішати, умостився на стільця коло дверей і не зрушив з місця, доки містер Піквік не зодягся. Сем привів екіпаж, і вся трійця подалась на Колеманівську вулицю. На щастя, відстань була невелика, бо містер Смоч, не кажучи вже про цілковиту відсутність у нього хисту до розмов, визначався одною, дуже неприємною для близького товаришування, прикметою — він увесь час заходився кашлем.
Повернувши у вузьку темну вулицю, карета спинилася перед будинком із заґратованими залізом вікнами. Над входом висіла вивіска: „Нембі, помічник Лондонського шерифа“. Двері одчинив джентлмен із здоровезним ключем у руках, як близняк, подібний до містера Смоча, тільки ще брудніший і неохайніший, ніж той. Містера Піквіка на його прохання відведено до окремої кімнати, умебльованої столом, стільцями, буфетом та софою і прикрашеної килимом, свічадом і багатьма гравюрами, де він, чекаючи на сніданок, мав приємність слухати, як над його головою вправляється на роялі місіс Нембі. Разом із сніданком з'явився й містер Перкер.
— А, дорогий мій сер, — замість привітатись сказав маленький чоловічок, — таки вклепалися. Ну, та, я, знаєте не сумую, бо тепер ви й самі бачите все безглуздя вашої поведінки. Я підрахував загальну суму судових витрат і відшкодування і раджу вам сплатити її та здихатись усієї справи. Нембі, скільки я знаю, зараз приїде додому. Ну, що ж ви скажете, любий сер? Дозвольте мені написати чека або напишете самі. — Кажучи таке, маленький чоловічок весело потирав руки, але, вздрівши обличчя містера Піквіка, якось зніяковів і кинув безнадійний погляд на Сема Велера.
— Перкере, — мовив містер Піквік, — прошу вас ніколи не казати мені про це. Я не бачу ніякої рації в тому, щоб залишатися тут, і сьогодні ж поїду до в'язниці.
