— Ні, — відповів містер Піквік. — Я волів би, щоб тепер зо мною не було нікого, крім Сема. Я напишу вам, скоро тільки окублюся там. А тимчасом — на все краще!
По цих словах містер Піквік у супроводі поліцая сів у карету, Сем примостився на передку, і екіпаж рушив у дорогу.
— Незвичайна людина! — згукнув Перкер, застібуючи рукавички.
— Який би банкрут вийшов з нього, сер, — зауважив містер Лявтен, що стояв поруч. — Завдав би він клопоту всім комісарам, якби вони взяли собі в мислі зцупити з нього хоч копійку.
Аторней, здавалося, не поділяв професійного захвату свого помічника перед вдачею містера Піквіка, бо не вшанував його відповіддю.
Час робить дивні речі. За потужною допомогою цього старого джентлмена навіть візник кінець-кінцем проїздить таки півмилі. Проїхала їх кінець-кінцем і карета, що везла містера Піквіка, і, проїхавши, спинилася коло воріт Флітської в'язниці.
Раз-у-раз озираючись через плече на дорученого йому арештанта, поліцай повів містера Піквіка до контори. Поки вартовий носив показувати документа з суду, містера Піквіка повідомили, що йому спершу доведеться відбути церемонію, відому під назвою фотографування.
— Фотографування! — скрикнув містер Піквік.
— З вас знімуть портрета, сер, — пояснив кремезний тюремник. — Портрети в нас роблять знаменито. Затримують вас тільки на хвилиночку, а схожість надзвичайна. Сідайте, прошу, сер, і будьте як удома.
Містер Піквік пристав на запрошення й сів, а Сем, спершись на спинку крісла, шепонув йому, що фотографування тут — умовний термін. Під цим словом у в'язниці розуміють огляд арештанта всіма тюремниками, що мусять уміти відрізняти в'язнів од одвідувачів.
— Нехай так, Семе, — сказав містер Піквік. — Я хотів би тільки, щоб артисти ці приходили мерщій. Тут все ж буває публіка.
— Вони не забаряться, я думаю, — заспокоїв свого пана Сем.
