що повзала по його галанцях, залетіти до в'язниці, тоді як у неї було на вибір стільки вільного повітря, і прийшов до висновку, що муха збожеволіла. Встановивши це, він відчув, що хоче спати, а тому видобув з кишені нічний ковпак, насунув його на голову, ліг на ліжко й миттю заснув.
— Браво! Тепер на пальці, а тепер на п'яту! Піруєт! Ловко, Зефіре! Бий мене сила божа, як балет то не твоя натура. Вище! Ура! — Ці голосні викрики, супроводжувані вибухами сміху, збудили містера Піквіка з першого сну, того глибокого сну, коли, проспавши якісь півгодини, думаєш, що спав цілі три тижні, а то й місяць.
Викрики ті припинилися тільки тоді, як уся кімната здригнулася, шибки у вікнах задзвеніли, а ліжка підскочили вгору. Містер Піквік теж підскочив і в німому здивуванні дивився на сцену, що відбувалась перед ним.
Якийсь чоловік у зеленому фраці, коротеньких — до колін — плисових штанцях і сірих бавовняних панчохах виробляв найпопулярніші фігури джиґі з карикатурною ґрацією, що в сполученні з його убранням була невимовно кумедна. Другий чоловік, п'яний, як грязь, роздягнений сидів на ліжку і з надзвичайним чуттям виспівував, які міг пригадати, уривки з одної комічної пісеньки. Третій, примостившися на краї одного з ліжок, з виглядом великого знавця плескав у долоні обом виконавцям і підбадьорював їх вигуками, що, як ми казали, збудили містера Піквіка.
Це був високий на зріст хлопець, з темнооливковим видом і рясними бурцями, що сходились докупи під підборіддям. Вся постать цієї людини мала на собі печатку волоцюзтва, якоїсь розпусної чепурности і безсоромного шахрайства. Він перший спостеріг, що містер Піквік прокинувся, і, підморгнувши до Зефіра, з глузливою серйозністю попросив його не будити джентлмена.
— А, боже мій, — невже ж джентлмен прокинувся! — з удаваним здивуванням скрикнув Зефір, повертаючись на п'ятах. — Чуєш ти, Шекспіре? Як ідеться, сер? Як здоров'я Мері і Сари, сер? А що з старою там, вдома, сер? Як писатимете їм, не забудьте, прошу, вкласти в перший же конверт мої привітання і запевніть, що
